The paper explores one of the possible approaches to the diachronic conceptualisation of the phenomenon of loneliness in the history of Western thought. The suggested chronological starting point for the analysis is the Age of Antiquity. The key role in the understanding of loneliness is played by Aristotle’s notion of the super- or non/sub-human nature of solitude, which encodes the dichotomy of heroes and monsters. According to the author of the article, loneliness is the main poetic factor that determines the internal ontological connection within this binary opposition. The analysis indicates that the images of the hero and the monster are mutually determined and interdependent axiological poles of the Other. Both are characterised by such features as ambivalence and liminality, because they are always on the border of super- and non/sub[1]human. Thus, in the ancient myth discourse, heroes are mostly seen as descendants of gods, demigods, and monsters can be completely non-human or anthropomorphic, that is, occupy an intermediary position between human and non-human. The Middle Ages gradually adapted this dichotomy in the biblical context, linking the categories of super- and non/sub[1]humanity with approaching or, on the contrary, moving away from the transcendent. The paper argues that the common feature of the hero and the monster is their transgressiveness, rejection or violation of social norms, which establishes the otherness and, therefore, the loneliness of both. One of the major concepts in the formation of the hero is the motif of lonely death-self-sacrifice as the apotheosis of the superhuman part of their nature. For the monster, the crucial element is the modifications of space that is presented as marginal, antisocial and physically isolated, in contrast to the space of civilisation in which the hero functions.

У статті представлено один із можливих підходів до концептуалізації феномену самотності в західній світоглядній парадигмі в діахронічному аспекті. Запропонованою хронологічною точкою відліку для аналізу постає доба Античності. Ключову роль у розумінні самотності відіграє теза Арістотеля про над- або не(до)-людську природу усамітнення, що кодує образну дихотомію героїв і монстрів. На думку автора статті, саме самотність є основним поетикальним фактором, що зумовлює внутрішній онтологічний зв’язок у межах зазначеної бінарної опозиції. Встановлено, що образи героя та монстра постають як взаємозумовлені та взаємозалежні аксіологічні полюси Іншого. Обидва характеризуються такими рисами як амбівалентність і лімінальність, адже повсякчас перебувають на межі над- і не(до)- людського. Так, в античному міфодискурсі герої здебільшого розглядаються як нащадки богів, напівбоги, а монстри можуть бути цілковито химерними або ж антропоморфними, себто займати проміжне становище між людиною і не-людиною. Доба Середньовіччя ж поступово адаптує цю дихотомію в біблійному контексті, пов’язуючи категорії над- і не(до)-людськості з наближенням чи, навпаки, віддаленням від трансцендентного. Визначено, що спільною для образів героя та монстра характеристикою також є трансгресивність, відкидання або порушення суспільних норм, яке фіксує інакшість, а отже, і самотність обох. Чільне місце у становленні героя посідає мотив самотньої смерті-самопожертви як апофеозу надлюдської частини його природи. Для монстра ж важливі модифікації простору, що постає як маргінальний, антисоціальний та фізично ізольований на відміну від простору цивілізації, у якому функціонує герой.