Творчість Лесі Українки крізь призму екзистенціалізму

Abstract

Українська література на межі ХІХ–ХХ ст. мала екзистенціальні орієнтації, а екзистенціальна модель світу у творчості Лесі Українки являла собою цілу систему модусів людського існування. Ця система охоплює, як засадничі, модель національного буття та модель людського існування. Тут зауважимо, що проблема національного буття у творчому доробку поетеси вирішується від екзистенції – до національної онтології, йдеться про особистість з високим відчуттям патріотизму, яка вільна внутрішньо, і на яку можна покластися в часи національного піднесення. Так простежується проблема становлення нового світобачення Лесі Українки, народження в її творчості ідеалів на засадах загальнолюдських етичних цінностей. Ідеї новітньої філософії Ф. Ніцше та А. Шопенгауера визначили творчі пошуки української поетеси. Леся Українка, відмовляючись від позитивістських ідейних загальників, що були поширені в українській літературі, відтворення wie es eigentlich gewen war («як це було в дійсності»), формує власну світоглядну систему, яку визначає як неоромантизм. Виокремлені його специфічні особливості стали феноменами її власного світовідчуття і світорозуміння. Найсуттєвішим для Лесі Українки було віднайдення тих естетичних засад, що визначають виборювання вищих життєвих ідеалів. У відповідності до неоромантичних ідеалів вона суттєво доповнює поняття духовності, зміщуючи акценти з будь-якої ідейності, у тому числі й національної, в її чистому вигляді на естетику слова. Така концепція відповідає пошукам Лесі Українки, яка в слові бачить непереможну силу духу і тому його возвеличує. Теоретично сформульована О. Потебнею світоглядна позиція могутності слова в поезії Лесі Українки набуває практичної програмної реалізації. Якщо зважати на те, що в українському культурному житті переважали реалістично-натуралістичні тенденції, то на противагу їм екзистенціальний порив Лесі Українки був зумовлений неоромантичним світовідчуттям, абсолютно самостійним, хоча у протиставленні натуралізму він спирається на українські літературно-мистецькі традиції, для яких провідним завжди був внутрішній світ людини, її індивідуальне неповторне екзистенційно спрямоване буття. Для неоромантизму Лесі Українки було характерне поєднання чуттєвості та інтелекту в пориві, спрямованому на досягнення вершин, артистичного опанування життя, що, зрештою, може видатись як недосяжне, або ідеальне. А тому феномен Лесиної «блакиті», «блакитного неба» відіграє, водночас, роль і утопії, і ідеалу. Таке злиття реальності та її ідеальне відображення стає формотворчим принципом майбуття, що в повноті філософсько-художньої вишуканості реалізувалось у творчості Лесі Українки.