Сенс Гоголя: етнопсихологічні та культурологічні тлумачення Євгена Маланюка

Abstract

У статті вивчаються теоретичні роздуми в сфері етнопсихології та культурології Євгена Маланюка (1897–1968), в яких центральним об’єктом дослідження був феномен Миколи Гоголя як письменника і психотипу. Доводиться, що цей автор насамперед виражав свідомість українського малоросійства. Ментальні ознаки цього явища – це втрата традиційного, героїчного світовідчуття, настрої хитливості, пристосуванства, ілюзійності. Проаналізовано ключові естетико-культурологічні поняття Є. Маланюка: «орхідейність», «гоголівство», «хлєстаковщина», «шельменківщина», «енківщина». Пояснено, що ментально-естетичні джерела малоросійства були закорінені в добі Бароко і поетика творів М. Гоголя виходила з цієї традиції. Малоросійство відмовилося від української мови як літературної і творило російською, намагаючись «вмонтуватися» в офіційну ідеологію російського імперіалізму. Так виник тип суспільної і культурної «хлєстаковщини»: вічного вдавання, маніпулювання, ілюзійності. М. Гоголь не тільки описав цей тип, а й сам виражав його ментальні ознаки. Саме він створив міф Петербурґа як «нового Вавилону», проклятого міста, яке символізувало всю штучність, неорганічність і тьмяну химерність Російської імперії. Це був страх малороса-містика перед величчю і силою мегадержави. Геніальний українець висміяв маєстат імперії несвідомо, це була мимовільна реакція на брутальний тиск Росії щодо України, імпульс самозахисту. Під впливом М. Гоголя розвинулися визначальні тенденції російської літератури: інтелігентське нидіння, схильність до описів психопатологічних станів, містичний песимізм («чортівство»). Стилістика М. Гоголя стала натхненням для майбутніх російських модерністів та авангардистів, а через них вплинула на всю європейську літературу ХХ ст. Його шедевральні твори – «Шинеля», «Портрет», «Записки божевільного» – це передбачення проблематики та стилістики експресіонізму, всього психопатологічного комплексу кафкіанства в світовій культурі. Сенс Миколи Гоголя полягає в тому, що він погасив «аполлонійську» естетику А. Пушкіна в російській літературі й мимовільно наповнив її розкладовими тенденціями й патологічними настроями в дусі пізнішої достоєвщини – аж до етики лівих революціонерів-різночинців, які витворили основи для цинізму й садизму большевицької епохи.