Дихотомія «герой/монстр» в античній та середньовічній парадигмі: до витоків західноєвропейського розуміння самотності

Abstract

У статті представлено один із можливих підходів до концептуалізації феномену самотності в західній світоглядній парадигмі в діахронічному аспекті. Запропонованою хронологічною точкою відліку для аналізу постає доба Античності. Ключову роль у розумінні самотності відіграє теза Арістотеля про над- або не(до)-людську природу усамітнення, що кодує образну дихотомію героїв і монстрів. На думку автора статті, саме самотність є основним поетикальним фактором, що зумовлює внутрішній онтологічний зв’язок у межах зазначеної бінарної опозиції. Встановлено, що образи героя та монстра постають як взаємозумовлені та взаємозалежні аксіологічні полюси Іншого. Обидва характеризуються такими рисами як амбівалентність і лімінальність, адже повсякчас перебувають на межі над- і не(до)- людського. Так, в античному міфодискурсі герої здебільшого розглядаються як нащадки богів, напівбоги, а монстри можуть бути цілковито химерними або ж антропоморфними, себто займати проміжне становище між людиною і не-людиною. Доба Середньовіччя ж поступово адаптує цю дихотомію в біблійному контексті, пов’язуючи категорії над- і не(до)-людськості з наближенням чи, навпаки, віддаленням від трансцендентного. Визначено, що спільною для образів героя та монстра характеристикою також є трансгресивність, відкидання або порушення суспільних норм, яке фіксує інакшість, а отже, і самотність обох. Чільне місце у становленні героя посідає мотив самотньої смерті-самопожертви як апофеозу надлюдської частини його природи. Для монстра ж важливі модифікації простору, що постає як маргінальний, антисоціальний та фізично ізольований на відміну від простору цивілізації, у якому функціонує герой.