З історії дослідження регіонального писанкарства на матеріалах кореспондентів ВУАН та сучасний вимір

Abstract

Автор досліджує кореспонденцію 20-х років ХХ ст., що надходила до Етно графічної комісії та Кабінету українського мистецтва ВУАН, у якій пода валася інформація про писанкарство в різних регіонах України. Таким чи ном, тема вивчення регіональної краєзнавчої та етнографічної спадщини актуалізується. Серед низки архівів виявлено різнотипні документи: дописи, листи, листівки, в яких відображено питання існування писанок, звичаїв та обрядів, пов’язаних із ними в 20-х роках ХХ ст. До наукового обігу запропоновано ввести низку документів, у тому числі й цілісний матеріал із с. Лави на Чернігівщині. Простежено тяглість традицій у виготовленні великоднього символу – писанки. Зазначено, що прихід більшовиків в україн ське село та їхня політика відносно звичаїв значно вплинули на розвиток писанкарських традицій. Виявлено, що в умовах глобалізації та швидкого розвитку технологій традиційне мистецтво не зникає, а набуває нового змісту й форм, виходить за межі звичного розуміння. Майстри експери ментують із матеріалами: замість курячих яєць використовують дере в’яні, керамічні або інші матеріали; поряд із восковою технікою застосо вується акрил, гравіювання, лазерне різьблення тощо. З’являються писанки, де традиційний орнамент поєднується із сучасними художніми стилями – мінімалізмом, абстракцією, модерном тощо. Сьогоднішнє писанкарство, незважаючи на заборону його радянською владою, розвивається, створюючи нові орнаментальні композиції, автор ські твори. Сучасний вимір писанкарства – це гармонійне поєднання мину лого і сучасного. Воно не лише зберігає свою традиційну природу, але й активно розвивається у нових формах, використовуючи технологічні мож ливості XXI століття. Писанка залишається живим символом української культури, духовності та безперервності національної традиції.