Оповідання-ідилії Ганни Барвінок у контексті української прози середини ХІХ ст.

Abstract

Статтю присвячено аналізу прозового доробку Ганни Барвінок – однієї із репрезанток фольклорно-етнографічної течії в українському романтизмі. Основним об’єктом художньої творчості вона обрала долю простої української жінки, сповнену радощами і бідами. Тематично-проблемне спрямування її творів яскраво засвідчують їх назви, як-от: «Не було змалку – не буде й до’станку», «Квітки з сльозами, сльози з квітками» тощо. У статті закцентовано наявність в українській літературі зазначеного періоду малих оповідних форм, модальність яких співвідноситься із ідилічним світовідчуттям. Самі ж ідилії як один із найдавніших жанрів літератури вирізняються безконфліктністю, поетизацією природи й сільського життя. В українській літературі в цьому аспекті варто розглядати твори Пантелеймона Куліша («Повесть о старых временах и обычаях малороссийских», «Дівоче серце», «Орися»), Ганни Барвінок («Восени літ-о», «Вірна пара», «Лихо не без добра», «Домонтар»), Олекси Стороженка («Сужена», «Прокіп Іванович», «Дорош»). Очевидна ідеалізація старосвітського, козацького й простонародного життя на лоні природи може свідчити не тільки про індивідуальні світоглядні, ідейно-естетичні пріоритети й художньо-стильові особливості творчих практик названих вище прозаїків, а й про спробу запропонувати читачеві своєрідну компенсацію втрачених суспільних зв’язків. Виходячи із наявності того чи іншого змістового складника, пропоную виокремлювати такі типи ідилій: любовні, родинні, старосвітські й козацькі. У результаті проведеного аналізу прози середини ХІХ ст. можна стверджувати, що ностальгія за втраченою національною патріархальністю аж до кінця ХІХ ст. відлунуюватиме у творах низки авторів (наприклад, «Люборацькі» Анатолія Свидницького).