Культура ранньомодерної України в сучасних історичних студіях

Abstract

У статті розглянуто головні напрями вивчення ранньомодерної української культури в сучасних історичних студіях. Предметом уваги стали моно-графічні дослідження, котрі побачили світ після 2000-го року. Вважаємо, що саме вони є квінтесенцією наукового доробку й якнайкраще представляють напрацювання в досліджуваній сфері. З’ясовано, що спеціалізованих історіо-графічних праць, у яких би аналізувався стан дослідження української культу-ри ранньомодерного часу, на сьогодні немає. Вирізнено два імовірні шляхи кризи "ідентичності історика", їх відмінності між собою не так предметом дослідження, як методологією його виконання та понятійним апаратом, який використовують науковці. Охарактеризовано позицію прихильників, які вважають, що головне завдання дослідника – розвіювання фальсифікацій, відкриття замовчуваних сторінок і конструювання нового історичного канону та позиції адептів, згодних з необхідністю позбутися догматичних нашарувань, заідеологізованості та фальші в контексті нового погляду на вітчизняну історію через опанування методик, випрацюваних за межами пострадянського інтелектуального простору, акцентуючи увагу на необ-хідності ведення діалогу зі своїми "західними" колегами однією мовою, що сприятиме включенню українського історичного наративу до світового історико-інформаційного простору. Фундаментальним виданням періоду 2001–2013 рр. є "Історія української культури" у п’яти томах, другий та тре-тій томи якого містять багатий фактографічний матеріал із української культури ранньомодерного часу. Водночас, відзначаємо появу праць, які по-при те, що жоден із авторів не позиціонує себе як історика культури, мають виразне культурно-антропологічне спрямування. Саме вони презентують нові напрями вивчення ранньомодерної української історії, засновані на методології "нової культурної історії". На нашу думку, саме такі дослідження сприяють поглибленому розумінню культури ранньомодерного часу.