Художньо-образні моделі апокаліпсису в сучасній українській прозі

Abstract

У статті виділено й проаналізовано основні художньо-образні моделі апокаліпсису на матеріалі сучасної української прози. Результати науко-вого дослідження дозволяють констатувати різноманітність художніх утілень кінцесвітнього сюжету. Прикладом розгортання техногенного апокаліпсису є роман Тараса Антиповича «Хронос», де автор моделює винайдення одного унікального технічного пристрою і стихійне використання його людиною. Небезпека таких технологічних новинок бачиться катастрофічною, адже людська природа виявилася слабкою аж настільки, що ледь не призвела до масо-вого знищення людства – як фізичного, так і духовного. Іншою версією кінця світу є реалізація зомбі-апокаліпсису, художньо пред-ставлена романом Макса Кідрука «Бот. Ґуаякільський парадокс». Тут ідеться про появу невідомої досі психоістоти, яка затьмарює свідомість усіх живих істот і тим самим є першопричиною масового божевілля та жорстокості небачених масштабів. Ще одним баченням апокаліптичної моделі є деструкція особистості, особливо детально й натуралістично оприявлена в романі Олеся Улья-ненка «Дофін Сатани». Моторошний парадокс заявленої моделі спровоко-ваний фактом віднайдення ключа загальної небезпеки людства у самій природі конкретної людини, у «зламі» її екзистенції і, як наслідок, прагненні отримати насолоду від убивства собі подібних. Це явище не запрогра-моване філогенезом, не виконує функції біологічного виживання виду, вза-галі не має ніякої обґрунтованої мети. Проте всупереч логічним аргумен-там воно виявляється в людині з небаченою агресією і, що найнебезпеч-ніше, отримує свою хворобливу аргументацію лжемесіанства. Роман Галини Пагутяк «Смітник Господа нашого» репрезентує погляд і, відповідно, переживання кінцесвітнього сюжету саме жінкою. Читач тут не знайде потужної і вражаючої агресії, як у попередніх («чоловічих») вер-сіях апокаліптичного сценарію, проте глибинне усвідомлення «жіночої трагедії» через екзистенційну самотність, тугу, відчуженість і непо-трібність, так звану «викинутість» на узбіччя життя, провокує появу екзистенційного жаху від сугестивно візуалізованих декорацій жіночого апокаліпсису.